Відчуваю вже тепер, що буду відомою людиною. Ще не знаю, правда, в якій професії, але … Щоб попередити пощуки моїх біографів, вирішила зробити нащадкам дарунок від себе. Змалюю правдиво свою особистість. Що ж я за одна? Страшенно люблю поспати. М'якенька люба моя подушечко, тепленьке моє ліжечко (правда доволі скрипуче). Тож бабуся відразу почує, що я в постелі. І тоді маєш слухати: "Годі спати!”. Та не будемо про сумне. Також люблю смачненько поїсти. Ні-ні, я не їм будь-яку страву, я зачарована піцою. Нічого, що домашня піца, це скоріш пиріг. Але ж яке м'якеньке тістечко, рум'яненький сирочок, пахущенька ковбаска. Жаль лише, що цією смакотою потрібно ділитися з іншими членами родини. Бач, їм теж хочеться. Не розуміють, що кожен кусочок, з'їдений ними, це моя втрачена насолода. Але я терпляче ділюся. Їдять мою піцочку і бубонять, що мало, невдячні. Зізнаюсь, що я ще люблю співати. Пам'ятаю, вперше почула спів за святковим столом. Говорити ще не вміла і мовчки спостерігала, як бабусин лагідний голос, який тихенько шепотів мені щось гарне на вушко і від цього шепотіння ставало затишно і спокійно, перетворився на сильний і голосний. Він вплівся в канонаду співу присутніх і лунав так голосно, що мені хотілося плакати. Не могла зрозуміти, як в людини виходить такий спів. Тепер навчилася, але ніхто, чомусь, не радіє. А я ж співаю різними голосами. Відчуваю себе то Ані Лорак, то Вітасом, то Тіною Кароль. Як же гарно в мене виходить! Не розумію тільки, чому кіт ховається в куток і не виходить навіть до котлетки. Бабуся ж затуляє ватою вуха, а дідусь терміново біжить на вулицю у справах. Тривалий час відчувала себе безпомічною, маленькою дівчинкою, яку кожен може образити. Але тепер хай спробують, я їм заспіваю. (Може і вчителю заспівати, щоб не мучив мене своїми запитаннями?)